Вода в ісламському світі була не просто функціональним доповненням до архітектури та дизайну, а була невід’ємною їхньою частиною як у релігійних, так і у світських системах, формуючи естетику ландшафтів та вдихаючи життя у споруди. Вона широко використовувалася в архітектурі на всьому Близькому Сході, аж до Індії на сході та Іспанії на заході.

Насамперед вода використовувалася, звісно, для поливу рослин, зокрема й у садах, які іноді були дуже великими, особливо палацових. З естетичної точки зору, басейни та фонтани підкреслювали візуальні осі та відображали вишукану архітектуру навколишніх будівель, нескінченно помножуючи їх величний вигляд. Відображення сонця від води на стінах навколишніх споруд надавало їм нові фарби та динаміку, а її дзюрчання було важливим аспектом у формуванні сенсорного сприйняття цих просторів. Таким чином, вода до певної міри руйнувала уявлення про архітектуру як про щось стабільне і нерухоме.

Роль, яку відіграє вода в ісламській архітектурі, настільки ж символічна, як і практична. Вона використовується не тільки чисто утилітарно: зрештою, вона є джерелом життя і, отже, має важливе символічне значення.

Фонтани та басейни в садах також допомагали охолоджувати повітря. Такі споруди влаштовували також усередині приміщень та у внутрішніх дворах будівель. Їх часто обробляли блакитною кахельною плиткою, колір якої символізував колір неба, тобто був втіленням ідеї чистоти. Фонтани нерідко мали особливу конструкцію, наприклад, ступінчасте дно, за рахунок якої створювався звук води, що струмує, що втілює райські звуки. Мелодичне дзюрчання було покликане заглушити шум міста, створивши куточок безтурботності та прохолоди. З цією ж метою фонтани часто будували у лікарнях, щоб створити атмосферу умиротворення та прискорити одужання пацієнтів.

Ритуальна роль води була зумовлена тим, що мусульманам потрібно здійснити омивання перед намазом. У зв’язку з цим у ісламському світі з’явилися особливі архітектурні форми – сабілі. Так називали фонтани, які будували біля перетину доріг або біля мечетей для вгамування спраги та здійснення обмивань. Пожертвування грошей на будівництво сабіля вважалося актом благочестя, а створення таких споруд у великій кількості вважалося відмінністю милосердного правителя. Тому багато багатих людей споруджували такі фонтани власним коштом. Користуватися сабілями можна було безкоштовно, а вони фінансувалися за рахунок доходів вакфів (благодійних фондів). Подібні громадські фонтани втратили своє значення з появою сучасних водопроводів, і, хоча їх і зараз можна побачити в таких містах як Стамбул та Каїр, здебільшого вони занедбані.